Весільний щоденник

Після того, як підступний Амур віддав вас на поталу меркантильному Гіменеєві, і, зловтішно потираючи руки, підраховує перші викинуті в ім’я кохання гроші, у вашому майже одруженому житті настає новий етап. До весілля – п’ять місяців! А тому щиро радимо перестати турбуватися про свій гаманець. Бо Гіменей – трішки дорогуватий бог. Тож аби уникнути зайвих нервів, краще жертвуйте зароблені потом і кров’ю фінанси на вівтар нової сім’ї з усмішкою і коханням у серці. Тим паче, що до тої радості обов’язково долучаться ваші дорогі батьки.

Знайомство з приданим


Знайомство сватів між собою порівняно із знайомством з невістками-зятями – дрібничка. Зазвичай, першими в гості їдуть батьки нареченого. Мама робить фризуру в перукарні, тато в’яже краватку і, переповнені світлими почуттями до нової родини, майже свекор і майже свекруха, вирушають знайомитися із приданим. Складніше в той момент батькам нареченої. Бо перед фризурою мама мусить зробити олів’є (чи краще щось із тих новомодних салатів... дівчатка на роботі мені написали кілька рецептів... тільки біс його знає, що то таке ота маракуйя?), накрутити голубців, змусити улюблену доцю повитирати пилюку («Та рухайся! Що ти ходиш, як засватана! Скоро люди до хати прийдуть!»), закатати скандал чоловікові («Ти не міг те шампанське вчора купити?!»), та ще й при тім усміхатися, усміхатися, усміхатися...
А свати тим часом на підході.

 

Свекруха: І як то наш син так далеко ту дівчину надибав? Не міг десь у сусідньому під’їзді? Така гарна дівчинка ота Оксана, що її мама на митниці працює, а тато – в податковій... Але що зробиш, любов – то святе. А будинок непоганий. Нам на котрий поверх? Двері нові. Але то, певно, з тих дешевших… Ой, добрий день! Які у вас гарні двері! А квартира яка простора! Мабуть, недавно робили ремонт – видно, що попрацював дизайнер. Ду-у-у-уже гарно.

Теща: Заходьте, гості дорогі! Почувайтеся, як удома! Та не визувайтеся! Що таке наші білі килими порівняно зі знайомством із дорогими гостями! Проходьте, проходьте. Отак ми скромно живемо...

Свекруха: Та чого ж ви так наготувалися? Треба було символічно – чай, цукерки...

Тесть: Ну, гості дорогі, піднімемо цей келих за наших діточок, кохання яких об’єднає дві родини. Доню, принеси коркотяг.

Теща: За наших діточок! Донечко, неси борщик.

Тесть: Щоб любилися довго, жили щасливо і подарували нам онуків! Доню, ми гірчицю на стіл не поставили.

Та скільки того весілля!
Після усіх ритуальних «по п’ятдесят» батьки приступають до ділової частини розмови – тобто вирішення, коли буде весілля, скільки буде гостей, і скільки це їм коштуватиме.

Свекруха: Дітки, а ви коли хотіли б? Ні, в липні не вдасться! Дуже гаряче, салати прокиснуть, а горілка буде теплою. Та й часу мало. Плануємо на початок жовтня. Я завжди мріяла виходити заміж у жовтні – листячко опадає, погода чудова... Вас же нічого не приспішує?

Теща: Ні, маленьке весілля – це несолідно. Та яких тридцять людей?! У нас тільки родини до сотні назбирається! Ви, дітки, хотіли молодіжне? Відпадає однозначно. Ми мусимо закликати і родичів, і друзів. Та ще й деяких колег, мабуть, треба запросити... Шефа точно пасувало би. Свахо, а скільки з вашої сторони гостей могло б бути?

Свекруха: Та в нас родини не так уже й багато. І взагалі я не розумію отого марнотратства весільного. Може, їм краще ті гроші на якусь подорож витратити?

Теща: Ой, ви знаєте, дорогенька свахо, може й так було б мудріше, але доця в мене одна, а всі дівчатка мріють про гарне весілля, про сукню. Я не можу так обділити свою донечку.

У результаті батьки постановляють робити весілля на сто людей, до наступної зустрічі підготувати списки запрошених, витрати ділити по чесному – по половині, а весілля робити таке, щоб «не соромно було людям в очі дивитися». Тобто щоб уже горлом лізло, а на столах ще залишалося. Діточкам урочисто доручають займатися «витребеньками» – шукати фотографа, музик, тамаду і відеооператора («Та то можна зекономити – от у мене знайомі брали хлопчика, який знімав і на камеру, і на фотоапарат, а музики в них були такі, що ніякого тамади не треба було!». «Ні, свахо, тут на чому зекономиш, на тому й втратиш – треба, щоб було по-людськи»). Наречена має шукати сукню з усім необхідним причандаллям. Наречений – вибирати лімузини. А батьки – замовити ресторан, щоб і не надто дорого, але пристойно. З почуттям виконаного обов’язку і думкою «скільки того весілля – от уже за день все розпланували», свати душевно прощаються, вирішуючи: «а непогані вони люди, нашій дитині пощастило».

Ідилія


І поки готується нова гостина – уже в нареченого, усі рвучко беруться до вирішення організаційних питань. Наречена виділяє собі годину в день для пошуків сукні. Наречений виділяє собі годину в день для вивчення газети безкоштовних оголошень, щоб віднайти серед цілої купи непотрібних пропозицій саме те, що йому треба. Друзі молодої пари щодня святкують визначну подію в їхньому товаристві і планують, як вони гарно забавляться. А батьки пишуть списки. «Цьоцю Оксану ми мусимо закликати, бо це як-не-як близька родина. Але якщо кликати Оксану, то треба кликати і Петра... А в нього така жінка вредна. Але як не закличеш – то сварок буде на десять років. Олександра Миколайовича з дружиною обов’язково запрошуємо – у нас звільняється начальник відділу, то може якраз... І Марину закличемо. Вона хоч і не близька, але колись ду-у-уже сильно нам допомогла. Тоді треба ще Катьку кликати. Вона все одно не прийде – в неї субота робоча, але буде приємно кобіті. Скільки то в нас вже назбиралося? 44? Чудово! І дониних шестеро гостей – супер!»

 

Звісно, зайвим буде говорити, скільки після озвучення того списку відбувається скандалів і сварок. У результаті конструктивних істерик і дипломатичного биття посуду список дещо видозмінюється. Замість Оксан із Маринами почесне місце займають друзі молодих, і всі ніби заспокоюються. Крім, звісно, тих людей, яких не запросили. Але телефонувати із демонстративними висловлюваннями «фе» вони будуть за тиждень до весілля і через тиждень після події, тож зараз можна полегшено зітхнути. І далі продовжувати готуватися.

Ритуальна зустріч сватів у квартирі молодого проходить душевно та щиро. «У нас, звісно, не так гарно, як у вас. Сідайте до святкового столу. Ми так по-простому, по-домашньому. Чим багаті, тим і раді. Доню, а поможи-но мені на кухні – від тих лобуряк хіба чогось дочекаєшся? Отак ціле життя сама та й сама, нарешті аж тепер помочі дочекалася».

Ідилія! Саме так можна описати п’ятий місяць перед весіллям. Усі всім усміхаються, усі всіх люблять, усі впевнені, що їхнє весілля буде найкращим. Це вже потім наречена з’ясує, що години в день для пошуків сукні замало, це потім наречений зрозуміє, що за маленьким безкоштовним оголошенням ховаються страшні ціни і величезна кількість халтурників, це потім батьки зрозуміють, що бюджети треба коригувати, бо той ресторанчик, який був «такий гарний!», або зайнятий, або надто дорогий. А ще свати зрозуміють, що батьки нареченої/нареченого не такі вже й хороші люди і стільки нервів, скільки вони їм з’їли, за ціле життя їм ніхто не з’їв. Але це буде пізніше. В наступному числі «Майже одружених».

Автор: Ірина ГАМРИЩАК
Джерело: журнал «Майже одружені»

« Повернутися до категорії "Статті"